Туристичний фестиваль
Йдемо у похід
 |
Спостереження за погодою
Історія села Лучиці
Учасники
експедиції туристсько-краєзнавчого гуртка «Меридіан» провели глибоке вивчення
історії рідного села – Лучиці. За
допомогою звернулись до старожилів села, використали матеріали архіву,
здійснили переклад архівних матеріалів з польської мови, а також до експедиції
долучилися випускники школи.
Мета
гуртківців – дізнатися більше нового про історію свого села, видатних людей,
народні промисли.
Розділ
І. Анкета населеного пункту.
Село Лучиці. У північно-східній частині Сокальщини серед зелених лісів,
запашних луків і родючих ланів розкинулося мальовниче наше село Лучиці,
віддалене від м. Сокаля на 24
км , а від обласного центру м. Львова - на 100 км .
Координати
села – 50031’ північної широти , 24031’ східної довготи.
(Додаток
1)
Село
межує на сході з с. Стрільче Горохівського району Волинської області, на заході
— с. Ганівка, на півночі — с. Шарпанці, а на півдні — с. Лещатів.
Розділ
ІІ.
Вступ.
Ще
за часів, коли кримські татари нападали на українські села, селяни, рятуючись
від татарської неволі, поселились на наших землях. Тут була сприятлива
місцевість - непрохідні болота, в яких можна було сховатися від ворога, а також
густий ліс, який підходив до села . Він сягав приблизно туди, де тепер живе
Сосна Б.
Перша
назва села була Буява (Додаток 2). Його назва походить від слова „бойові".
Це на честь мешканців, які по-геройськи захищали своє село. Буява весь час
розросталася і новоприбулим довелося будувати свої будівлі по другий бік
болота.Тоді говорили: „Живу на тій стороні", а пізніше прийшло спрощення
цих слів і вулиця дістала назву „Тісторона" ( Додаток 3). Інші селились на
схід від Буяви .Цю місцевість називали „Мала Сторона" – Майсторонка
(Додаток 4).
Через
деякий час на північному сході від селища Буява поселився Кабан, за
національністю поляк, який називався Яном. Тому й вулицю назвали Кабанівка (Додаток 5). Пізніше на честь засновника
вулиці був поставлений пам'ятник, який дістав у народі назву „Пам'ятник святому
Яну" (Додаток 6).
За
часів Австро - Угорщини цих чотири поселення вирішили об'єднати. Отже, Буява,
Тісторона, Майсторонка і Кабанівка „злучилися". Звідси і походить назва
села Лучиці .
Перша
письмова згадка про наше село була в 1494 році.. Є усні відомості про перехід
біля села війська Богдана Хмельницького, в 1654р., яке зупинялося на відпочинок
у лісі поблизу с. Шарпанці, у якому ще й досі росте дуб під яким відпочивав
Богдан Хмельницький.
17.01.1940р.
– с. Лучиці було введено до складу Сокальського району.
27січня
1940 р. постановою Львівського обласного виконавчого комітету «Про утворення
сільських, селищних та міських Рад, підпорядкованих райвиконкомом» була
утворена Лучицька Рада з центром в с. Лучиці.
Першим головою сільської Ради був обраний Придаток Михайло Іванович.
У
1954 році Лучицька сільська Рада укрупнилась з селом Шарпанці.
Весною 1959р. тракторист Придаток Степан на
території села (біля вулиці Кабанівка) на полі городньої бригади виорав
глиняний горщик , в якому було
180 римських
срібних монет, які відносяться до ІІ ст.. нової ери. І зараз знаходять
рештки глиняного посуду і
будівельних матеріалів – це свідчить , що в давнину на території с.
Лучинці знаходилось слов’янське поселення.
В
історичному плані наше село знамените тим, що по річці Стриба, яка протікає між селами Лучиці і Стрільче Волинської області, проходила границя між Росією і Австро-Угорщиною в ті
часи, коли Галичина була
18-им губернаторством Австро - Угорської імперії.
У
цей період жив у селі пан Юзиф Мішковський, за походженням поляк, із своєю
матір'ю, дружиною, яку звали Міля, дочкою Лілею
та сином Войтиком.
Жили
вони на схід від села, на фільварку у двохповерховому великому будинку (Додаток
7, 17).За будинком вниз до річки знаходився великий сад . Ще досі цю місцевість
так і називають Садом. Перед будинком була велика площадка для танців. Мішковський
був добрим та справедливим господарем. У
його маєтку були великі стайні, стодоли, шпіхліри. Недалеко від маєтку , поблизу
річки, була ґуральня та цегельня. Приблизно у 1937 - 1938 рр. був побудований
млин, до якого люди з охотою везли зерно молоти на борошно (Додаток 8).
Старші люди згадують, що дуже добре пан
відносився до людей. Розказують, що коли хто працював у пана чи на полі, чи на
будові, чи при господарстві, то харчувався не гірше від нього. Пан відрізнявся
від них хіба що одягом. У Мішковського був автомобіль - перший у селі. Пан дуже
хотів побудувати пряму дорогу до с. Стрільне через береги, але тамтешній
господар, котрому належав берег, не хотів продати землю. Тому дорогу так і не
побудували.
Ще
згадують старожили, що коли траплялась у когось із односельців біда, пан
допомагав чим міг. Ось, наприклад, коли декілька хат на Буяві потерпіли від пожежі,
пан Юзиф допоміг їм відбудувати свої будинки, хоч потім люди „віддячили"
йому за доброту.
З
початком війни у 1939 р. пан Мішковський пішов на фронт, бо був офіцером.
Потрапив у полон. На допитах він розповів, що він жив у с. Лучицях, мав свій
маєток. Більшовики прислали у село запит, щоб дізнатися про ставлення пана
Мішковського до людей. Староста села, забувши про все добро, яке пан зробив за
своє життя для людей, відповів на запит більшовиків: « Розстріляти!»
Ще
старожили розказують, що пані з дітьми виїхала із села так і невідомо куди. Кажуть, що у його маєтку
існував підземний тунель від будинку до лісу, який називають Жидівський.
У
1940 р. „совети" зробили школу у панському будинку. А на маєтку
розташували колгосп ім. «Паризької комуни», а його головою був Іван Козеля.
У
1941 р. розпочалася II світова війна, німці прийшли в село, розташували свій
постерунок на маєтку.
За
одними джерелами 10 липня 1944, відступаючи,
німці спалили маєток, а за іншими – люди розібрали, і побудували собі будинки.
Розділ
ІІІ
Сучасний
стан
На
даний час у селі проживає 895 чоловік. Зараз у селі діють НВК «ЗШ І-
ІІІ ст.- дитячий садок»,
бібліотека, клуб, с/Рада, водонапірні
башні, пилорама, філія приватної фірми «Галич-хутро», бурякопункт Горохівського
цукрового зоводу.
Розділ І V. Значні для села події.
Історія
школи
За
спогадами старожилів, перша школа в с. Лучиці була заснована в
1848 році за часів Австро -
Угорської імперії. Це була школа церковно-приходського типу, створена за
рахунок коштів громадкості села, розташована у невеликому будинку.
У
1895 році був побудований цегляний будинок для школи (на цей час у Сокалі вже
працювала перша „парова" цегельня). В даному приміщенні школи було дві
класних кімнати, канцелярія і квартира завідуючого школою.
Навчання
за часів Австро - Угорщини і Польщі не було обов'язковим, і в школі навчалась
незначна кількість дітей. Старожили згадують, що довгий час у селі не було
кваліфікованого вчителя, тому населення за власні кошти наймало церковного дяка
Покиньбороду Микиту (дяком був 55 років), який тоді в селі був єдиною грамотною
людиною. Школа була
церковно-парафіального типу, в ній навчали крім письма і чотирьох математичних
дій Закон Божий (Біблію і Катехизм), окремі молитви і церковні мелодії.
За часів Австро-Угорщини школа була початковою. Навчання
проводилися польською мовою, в ній працювали тільки вчителі-поляки. Хоча
навчання на словах вважалося доступним для всіх, але насправді більшість дітей
вчитися не могли через відсутність підручників, одягу та взуття.
Заняття
проводилися у спарених класах. Керівник класу (наставник) вважався одночасно і
вчителем - „предметником", тобто вів заняття з усіх предметів у своєму
класі. Проте, знання дітей були поверховими, відірваними від життя. Дисципліна
у школі трималась на залякуванні учнів, застосовувались фізичні покарання.
У вересні 1939 р, коли Західноукраїнські землі були
приєднані до Радянської України, в селі Лучиці було відкрито семирічну школу з
українською мовою навчання. Тоді школа стала забезпеченою кваліфікованими
кадрами. Директором школи працював Піхота. Поряд з денною школою почала
працювати вечірня школа з ліквідації неписемності. При сільському клубі був
створений літературно-драматичний гурток.( Додаток 9-10).Керівником гуртка був
дяк Семенюк Іван, який був ще й чудовим кравцем.
За часи II світової війни школа
зазнала великих збитків. Вся матеріальна база її була майже знищена, заняття
проводилися нерегулярно, школа скоротилася до початкової.
Після
II світової війни було відновлено семирічну школу з
українською мовою навчання. Директором школи з липня 1945р працював Коробкін
Олександр Михайлович. У школі розпочалася
робота по зміцненню навчально-матеріальної бази. Вчителі проводили
велику роботу в селі з ліквідації неписемності серед населення.
З
вересня 1945р директором школи був призначений Дулька Федір Андрійович.
З
вересня 1947 р директором директором школи було призначено Короля Степана
Михайловича.
Із
1956р школа в селі Лучиці стала середньою, 1958 р відбувся перший випуск учнів
з атестатами зрілості (директором у цей час працював Бузікевич Василь Петрович)
На протязі 1950-1966 років на посаді директора школи
працювали Васьків Михайло Васильович, Чекайло Володимир Григорович, Лакомий
Володимир
Степанович, Сідь Григорій
Іванович.
У
1966 р директорм Лучицької середньої школи була призначена Сергеєва Ніна Петрівна -
випускниця Благовещенського педінституту Амурської області,зафахом
вчитель російської мови і літератури.
У
1966 році розпочато будівництво середньої школи на 360 місць. Перший камінь у
будову поклали голова колгоспу Панасюк В.Т., голова сільської Ради Придаток
М.К., директор школи Сергеєва Н.П., представники громадськості, будівельної
організації „Міжколгоспбуд".
У
1969 році було збудовано за типовим проектом приміщення середньої школи на 360
місць з добре оснащеними навчальними кабінетами, майстернями, спортзалом,
актовим залом і харчоблоком (Додаток 11).
3
15 серпня 1989р на посаду директора був призначений Дробиняк Ярослав
Олексійович, вчитель історії, у зв'язку із виходом на пенсію Сергеєвої Ніни
Петрівни.
Із призначенням Дробиняка Ярослава Олексійовича директором
новозбудованої Тартаківської середньої школи у 1993 директором Лучицької
середньої школи був призначений Бойко Степан Йосипович, вчитель фізики-
випускник Луцького педінституту, який працює і по сьогоднішній день.
Формування культурно-релігійного
середовища
У селі є ряд пам’яток. Зокрема , церква св. Бориса і Гліба.( Додаток
12.) Колись давно на місці храму стояв замок відомого у ті часи графа
Комаровського. Цей маєток він отримав за службу польському
королю. У 1847 р. за свій кошт граф
побудував церкву. Спочатку вона
знаходилась лише у родинному користуванні , а згодом була передана громаді
села.
Церква
побудована у формі хреста із входом із півдня як у костелі, тому що фундатори –
поляки. Наданий час закінчений косметичний ремонт фасаду , який був розпочатий
у 2007 р.
До
історичних пам’яток відносяться відновлені - пам’ятник скасування панщини ( Додаток 13), пам’ятник
Святому Яну ( Додаток 6) , пам’ятний хрест, поставлений на місці загибелі
священиків ( Додаток 14), капличка Матері
Божої ( Додаток 15) , пам’ятний знак, поставлений на
честь проголошення незалежності України.
Розділ V. Народні промисли
Досліджуючи
історію села юні дослідники довідались багато цікавого.
Виявили
, що у селі довгий час було поширене ткацтво. На верстатах ткали ліжники, які в
той час були дуже популярними.( Додаток 18). Також було поширена різьба по
дереву, навіть і тепер у кожній домівці можна зустріти вироби.
( Додаток 19).
Видатні люди с. Лучиці
Григорій Верета
Верета
Григорій Степанович народився
4.05.1951 р., с. Лучиці.
Український хоровий диригент, композитор, народний артист України (1998), доцент (1991), лауреат всеукраїнського конкурсу композиторів(1997)член НСКУ.
Український хоровий диригент, композитор, народний артист України (1998), доцент (1991), лауреат всеукраїнського конкурсу композиторів(1997)член НСКУ.
Григорій Верета закінчив
1973 року Київський інститутт культури, композиції вчився в народного артист
України, професора В. Д. Кирейка.
Із серпня 1973 р. до
листопада 1978 р. працював директором Качківської дитячої музичної школи
Ямпільського району Вінницької області.
З 11.1978 р. до
11.1988 р. і з 10.1994 р. до 10.2000 р. — диригент
заслуженої капели бандуристів України. З капелою гастролював в Україні, Росії,
Казахстані, Узбекистані, Білорусі, Туркменістані, Югославії, Польщі, Канаді,
Англії, Франції, Іспанії.
З 11.1989 р. до
10.1993 р. і з 10.2000 р. до 08.2205 р. — на посадах:
викладача, доцента, професора за наказом, завідувача кафедрою кобзарського
мистецтва та бандури — Київського Національного університету культури і
мистецтв.
З 10.1993 р. до
10.1994 р. — головний хормейстер ансамблю пісні і танцю МВС України (один
із засновників ансамблю);
З 09.2006 до 08.2007 — на посаді доцента кафедри методики музичного виховання та хорового диригування Київського Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.
З 09.2006 до 08.2007 — на посаді доцента кафедри методики музичного виховання та хорового диригування Київського Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.
З 09.2007 р. до
08.2011 р. — на посаді викладача ансамблю бандуристів Стрітівської
вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Кагарлицького району Київської
області.
Твори: Симфонія до-мінор, вокальні, вокально — симфонічні,
хорові та інструментальні, обробки українських народних пісень.
* * *
До
цієї надто лаконічної, наданої композитором (не без нашого тиску) інформації
хотілося б додати кілька рядків.
Григорій
Верета — людина надзвичайної скромності та величезної працездатності. Це
людина глибоко порядна, доброзичлива, щедра, з тонким почуттям гумору,
щиросерда й цілком позбавлена жодних амбіцій. Це високий професіонал своєї
справи.
Хлопчиком
Григорій Степанович співав у церковному хорі та крізь усе життя проніс глибоку
внутрішню побожність і певний духовний досвід, що, здається, освячує всю його
музику — як світську, так і церковну. Григорій Верета —
прекрасний церковний композитор. Його духовні твори виразно національні, прості
для виконання, проникливо глибокі, чисті та світлі.
Розповідають,
що, працюючи другим диригентом у капелі бандуристів, Григорій Верета захистив
від звільнення головного диригента, славнозвісного Миколу Гвоздя, проти якого
воювало Міністерство культури (занадто бо був непохитний та свідомий). Тоді до
капели прийшла висока комісія, щоб будь-що-будь звільнити Гвоздя. Посаду
головного диригента запропонували Григорію Вереті, і він не побоявся й не
завагався заявити, що не бачить жодних підстав звільняти керівника, узяв аркуш
паперу та сказав: «Хто за те, щоб залишити на посаді Миколу Гвоздя, прошу
підписатися», — і підписався першим. А за ним — уже вся
капела.
Іще
хотілося б сказати про те, на який рівень підняв Григорій Верета учбовий
ансамбль бандуристів села Стрітівка. Йдеться не лише про високий професіоналізм
(який справді дивує й захоплює), але й про високу школу морального, культурного
й інтелектуального гарту — виховання духовно здорової української молоді.
Варто подивитися на одухотворені обличчя юнаків ансамблю (це можна побачити на
відеозапису), щоб зрозуміти, який багатий внутрішній світ заховано в їхніх душах!
Поза сумнівом велика заслуга в цьому належить їхньому диригенту, педагогу, який
зумів міцно згуртувати їх навколо високої справи, запалити їхні серця своєю
незгасною любов’ю до рідної землі, збагатити їх невичерпними скарбами нашої
національної культури.
Коли
ансамбль старшокласників зі своїм маестро на чолі приїхав на конкурс у містечко
Городок, що поблизу Львова, вийшов на сцену та заспівав — зал піднявся і
стоячи прослухав увесь виступ. Стрітівські бандуристи отримали Гран-Прі, але,
напевно, то була не найвища нагорода, яку вони здобули того дня. Усе це —
величезною працею, душею, вкладеною в них досвідченим і мудрим диригентом.
Нарешті
варто згадати, що Григорій Степанович видав 16 (!) нотних збірок, що в наш
час можна назвати справжнім подвигом.
Напевно,
більшої частини того, за що можна було б похвалити цю людину, композитора та
диригента, не сказано (з православного погляду це й правильно). Проте, ми
наважилися написати цей коментар заради спільної користі: на радість і на
взірець усім, хто читатиме; сподіваючись, що композитор не побачить і не
викреслить цих справедливо добрих про нього слів.
.
Друковані збірки Григорія Верети:
Дитячий
альбом для бандури — К.: Муз. Україна, 1991;
Стрілецькі
пісні. Обробки для чоловічого хору — К.: Муз. Україна, 1994;
Калиновий
цвіт. Пісенник (фольклорні записи українських народних пісень) — Львів:
Свічадо, 2004;
«Українські
технології», Солоспіви — К.: Альтерпрес, 2006;
Кобзарева
пісня. (кантата для солістів та мішаного хору в супроводі симфонічного
оркестру) — К.: Альтерпрес, 2006;
Твори
для капел бандуристів (партитури) — К.: Альтерпрес, 2006;
Духовні
хорові твори — Львів: Свічадо, 2006;
Обробки
церковних пісень — К.: Альтерпрес, 2006;
Слава
в вишних Богу (Літургія) — К.: Муз. Україна, 2006;
Пісні
для дітей в супроводі бандури — Луцьк: Вол. обл. друк, 2008;
Ой
у полі нивка (обробки українських народних пісень для чоловічого хору в
супроводі фортепіано) — Луцьк: Вол. обл. друк, 2008;
Вокальні
твори в супроводі бандури — Луцьк: Вол. обл. друк, 2009;
Коло
млина коло броду (обробки українських народних пісень для чоловічого хору а
капела) — Луцьк: Вол. обл. друк, 2009;
Обробки
церковних пісень. (Видання друге, змінене та доповнене) — Луцьк:
Вол. обл. друк, 2010;
І
на даний час директор НВК Бойко С.Й
підтримує зв'язок із Григорієм Веретою.
Роман Петрига
Роман Миколайович Петрига народився
1927р. у с.Лучиці. З юних літ виховувався
у національному дусі. Із 1939 р. – член ОУН. Керівник ОУН- юнацтва у
Сокальській гімназії. У липні 1941 р. був учасником похідної групи ОУН у східні
терени. У Житомир очолював підпільний зв’язок
ОУН, був арештований, втік.
Повернувся у Львів і продовжив навчання у Львівському медінституті. У
1943-1944рр. Навчався у Торгівельній школі у Львові.В 1948р закінчив
Сокальське едучилище, рік працював учителем
на Яворівщині. А далі призвали в армію. Хлопці із сходу розпитували про УПА,
бандерівців. Роману Миколайовичу доводилося пояснювати, що це за армія, і за що
вона бореться. Не дослужив і року, як був арештований і засуджений за
антирадянську агітацію терміном на 10 років позбавлення волі і 3 роки
громадянських прав. Завдяки клопотанню родини термін скоротили до 6 років. У
1955 р повернувся додому, до 1960р працював
завгоспом школи у своєму селі, а з 1960-1985рр – вчителем трудового навчання, з
1985 – на пенсії. Працюючи у школі часто розповідав учням про
національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана
Хмельницького, про битви козаків під Жовтими Водами, Корсунем, про хоробрих
ватажків Богуна, Нечая, Золотаренка.
Роман
Петрига був членом організації Спілки політв’язнів України, Конгресу
українських націоналістів. Нагороджений
медаллю «Захисник Вітчизни».
Степан Біб
( Лучицький «Сокіл»)
Біб Степан Іванович
народився в 1927 р. в с. Лучиці, у селянській родині. Крім нього, в сім'ї Івана
та Марії Біб було ще двоє синів, Петро і Володимир.
Степан ріс кмітливою,
допитливою дитиною, проявляв нахил до наук. В 1939р. коли Західну Україну
«освободілі» московіти, Степан вразив усіх домашніх, коли сказав , що до нас
прийшли нові кати нашого народу і вони
набагато страшніші від поляків.
Але недовго панували нові
завойовники. Втікаючи в червні 1941р. , вони залишили по собі тюрми , забиті
закатованими безневинними жертвами.
Коли після червня-липня
1941р. стало зрозумілим, що німці не дотримуються своїх попередніх
домовленостей з ОУН, мало того, провели арешти провідників , у Галичині, на
Волині починають створюватися бойові групи патріотів, які ведуть збройну
боротьбу як з німцями , так і совітами.
Степан вступає в юнацьку
ОУН, а з 1943р. разом із побратимами з боївки «Лиса» зі зброєю в руках бореться
проти ворогів своєї нації. Саме на свято Покрови Святої Богородиці 14 жовтня
1944р. на хуторі Андрушківка біля с. Рожалів на Радехівщині в бою з
переважаючими силами НКВД Степан був важко поранений. Так як в повстанців було
обмаль медикаментів, командування приймає ухвалу про відправлення Степана на
лікування до батьків. За даними одного із членів підпільної організації (на
очній ставці з ним 18 березня 1948) у батьківській хаті Степан Іванович облаштовує криївку.
У квітні 1945р. Степан був
мобілізований на службу в світську армію. З пересильного пункту він втікає.
Через деякий час його затримують і відправляють за грати , звідки він знову
втікає.
Командування приймає
розумну ухвалу, щоб молодь, яка має потяг до знань, до наук, йшла на навчання.
Степана також направляють на навчання у Сокальську педагогічну школу, хоча він
не погоджувався і волів зі зброєю в руках воювати з поневолювачами свого
народу. Але не виконати ухвали провідників не міг.
Навчання в Сокальській
педагогічній школі для Степана було не важким.
Під час навчання у школі
створює підпільну організацію з учнів школи. На перших порах підпільники
займаються виготовленням листівок-звернень: «До молодих українців», «До селян
України». Збирають інформацію про дислокацію світських військ на теренах
Сокальщини. Через члена підпільної організації синицю М., який служив на
прикордонній заставі, дістають зброю.
Степан посилено шукає
зв’язку з повстанцями. 18 квітня 1946р. в с.Лучиці біля річки Лисиця Біб
зустрічається з керівниками лоївки «Дороша», яка діяла на теренах сіл Лучиці,
Шарпанці, Лещатів і ін. домовляються про місця зустрічей, дати, пароль. На цій
зустрічі Степан отримує псевдо «Сокіл».
22 жовтня 1947р. Біб був
мобілізований втретє до світської армії. Третя втеча була невдалою. Він починає
свою службу в Прикарпатському військовому окрузі. Підпільна організація
залишилася без керівника. Арештовують Я.Савінського, одного з членів
організації. 30 грудня 1947р. військовий
прокурор Ізральян дає вказівку на видачу ордера №2270 на арешт Біба Степана
Івановича. Ордер підписав Салоїмський.
Допити відбувалися
переважно в ночі і тривали по 8-10 год.
7 квітня 1948 р. відбувся
суд. Степана і з ним ще дев’ятьох осіб засудили на двадцять п’ять років позбавлення
волі .
Степана разом із двоюрідним братом
Володимиром відправили на Колиму в спец табори. Інших учасників підпільної
організації на каторгу в Хабаровський
край.
21 січня 1949р. відійшов у
вічність Лучицький «Сокіл».
Участь гуртківців у військово-патріотичній грі"Джура"
Комментариев нет:
Отправить комментарий